18 июль/ 2018

Черешні Избранное

Автор
Оцените материал
(1 Голосовать)

vishnl

Вранці Василь Петрович вийшов на ганок. День обіцяв бути чудовим: ясне сонечко, легенький вітерець і приємна вранішня прохолода. Як завжди, дід пішов у садок подивитися, чи достигли черешні. Три дерева, вкриті червоними і рожево-жовтими ягодами були його і радістю, і гордістю (бо таких сортів не було ні в кого з сусідів), і непоганим заробітком. Але гарний настрій діда як рукою зняло, коли він поглянув на дерева: декілька гілок були зламані, на них де-не-де безпомічно висіли соковиті ягоди. Серце защеміло від болю.

-Хто ж таке накоїв? Хто цей нічний непроханий гість – любитель черешень, який так понівечив дерева? А вони ж ростуть не один рік... – крутилися думки в голові у Василя Петровича, якому не вкрадених черешень було жалко, а скалічених дерев, посаджених ним колись.

Дід погладив дерева по стовбуру, жаліючи, а потім відпиляв зламане гілля.

Він вирішив будь що підстерегти крадія. Коли настала ніч, дід Василь умостився на стільці під малинником і став чекати. Але чекати довелося не одну ніч, доки хтось невідомий плигнув на паркан, а звідти подряпався на черешню.

-Злазь, - спокійно наказав крадієві Василь Петрович.

У Славка від несподіванки перехопило подих і скажено закалатало серце.

-Попався! – з жахам подумав він. – Що ж робити? Плигати з дерева і тікати? Та під деревом дід... До того ж ніч така місячна, що він мене напевно розгледів...

І Славко приречено підкорився вимозі.

- Чому ви не спите, діду? – бовкнув він перше, що прийшло у голову, коли опинився поруч з Василем Петровичем.

-Нічних шпаків вирішив поганяти, - втомлено відповів дід Василь. – Славко... Я так і думав...

-Бити будете? – похнюпився хлопець.

-Я дітей не б’ю, - була відповідь.

-За вухо поведете мене до батьків, щоб вони мене ременем за крадіжку відлупцювали? – перебирав хлопчина можливі покарання.

-Правильне вжив слово, хлопче, - «крадіжка», - вів своє дід. – Ні, і цього робити я не буду.

-Тоді, що? Вилаєте? – вже заспокоївшись, допитувався Славко.

-Навіщо ж... Просто попрошу зранку прийти до мене у гості. Прийдеш? – висунув дід Василь зовсім неочікувану пропозицію.

-А це обов’язково? – з полегшенням і водночас розгублено спитав Славко.

-Ну, а як ти думав... Це ж не я до тебе у садок заліз, а ти до мене. А раз попався, то виконуй моє прохання.

-Прийду, - невпевнено відповів хлопець, гублячись у здогадках, що ж його чекає завтра.

-Ну, от і добре, - сказав Василь Петрович. – Піду нарешті висплюсь, через тебе дві ночі не спав. І ти йди: година дуже пізня...

На ранок Славко в нерішучості стояв на дідовому ганку, переминаючись з ноги на ногу, доки нарешті наважився постукати у двері.

-А-а-а, таки прийшов! – задоволено сказав дід. – Ну добрий ранок! Ходімо!

-Куди? – злякався Славко.

- У садок. Чи він тебе вже не приваблює? – запитав дід Василь.

Славко неохоче поплентався за Василем Петровичем. Він з занепокоєнням помітив, що дід веде його до черешень. Біля дерев обидва зупинилися.

-А от тепер подивися, хлопче, що ти накоїв. Бачиш ці зрізи? Скільки гілок не вистачає, га? А тепер поглянь на стовбур. Скільки маленьких гілочок ти зчесав своїми кросівками? А на них у наступному році теж мали бути ягідки...

-Так темно ж було... – ховаючи очі, присоромлено відповів Славко діду. – Я ж не думав, що таке станеться.

-Не думав... А що дерево не один рік росте, знаєш? Чому ти, до речі, не рвеш черешні у своєму садку? – насідав дід Василь.

-Та ви ж знаєте, що у нас тільки город... Батьки фруктових дерев не саджають.

-А ти прохав, щоб посадили? – допитувався дід.

-Та колись прохав... – Славко почухав потилицю, розмірковуючи до чого хилить сусід.

-І що ж вони відповіли? – зацікавився Василь Петрович.

-Сказали, що картопля, огірки, помидори та морква для такої багатодітної сім’ї, як наша, важливіші... – сумно відповів хлопець. – А у вас черешні такі крупні і яскраві, що коли проходиш повз вашого двору, то аж очі «рвуть».

-Але ж ти розумієш, що красти – це не вихід? – наполегливо допитувся дід.

-А який же тоді вихід, якщо дуже хочеться поласувати?

-Попросити батьків, щоб купили ягід чи заробити черешні чесною працею.

-Це як, заробити? – Славко здивовано подивився на Василя Петровича.

-А так... – вів своє дід. – Я старий, мені вже важко по драбині та по деревах лазити. А зібрати врожай потрібно: віднесу на базар, заробляю якусь копійчину.

Якщо погодишся мені допомогти, то кожен день будеш ласувати з сестричками черешнями, аж допоки усі не зберемо. Згоден?

-Згоден! – зрадів хлопець такій пропозиції. – То коли почнемо?

-Та хоч і зараз, - сказав дід. – От тільки у батьків треба дозволу спитати.

-То я піду спитаю, - заквапився Славко. – До речі, дякую Василю Петровичу, що ви про мій вчинок батькам не розповіли. Вони про це нічого не знають. Черешні ми з сестричками поїли за городом. Цього ні тато, ні мама не бачили.

Відтоді кілька днів поспіль Славко з сестричками ласував черешнями.

А наступної весни якось на його подвір’я завітав дід Василь. У руках він тримав три черешневих деревця.

-Добрий день господарям, - привітався він. – А чи не знадобиться вам у вашому господарстві мій подарунок – черешні, такого ж сорту, як і у мене?

-Ой, що ви? – зніяковіла Славкова мати. – Вони ж грошей коштують!

-А ви не думайте про гроші. Просто візьміть і посадіть, - порадив сусід. –

Так, Славко?

-Так! - посміхнувся хлопець, беручи садженці.

-Посадимо, звичайно. І чому ми самі не додумалися це зробити? - розгубилася Славкова мама. – Не знаю, чим вам і дякувати... Хоча, стривайте!

Вона побігла у хату і винесла на тарілці тільки-но спечені і ще теплі пиріжки:

-Пригощайтеся, сусіде, будь ласка! Ще раз вам дякуємо!

-От бачиш, - підморгнув дід хлопчині, - вихід є завжди...

Прочитано 194 раз Последнее изменение 18 июль/ 2018
Раиса Татаркова

Моя малая родина - Донбасс. Родилась в Донецкой области, закончила исторический факультет Луганского педагогического  института. Преподавала историю, право и философию в школах Херсона, где проживаю и сейчас. Писать стала в очень зрелом возрасте и совершенно случайно. Член литстудии "Парус надежды". Мой литературный наставник - писатель Леонид Марченко. Именно он научил меня писать. Дипломант и лауреат литературного конкурса им. Бориса Лавренёва. Первая моя публикация появилась в журнале "Отражение". Люблю писать для детей, являюсь одним из авторов литературно-художественного детского издания "Настенька". 

Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
Другие материалы в этой категории: « И Пушкин падает Ракета уходит на цель »

Комментарии   

0 # Раиса Татаркова 25.07.2018 10:26
Спасибо, Николай и Владимир, за публикацию и комментарии!
Ответить | Ответить с цитатой | Цитировать
0 # Владимир Кучеренко 19.07.2018 07:00
Педагогическая поэма. Но Макаренко, возможно, взял бы за ухо Славка и устроил бы товарищеский суд, а дед Василь поступил просто, по житейски... :-)
Ответить | Ответить с цитатой | Цитировать
0 # Николай Довгай 18.07.2018 17:10
Рассказ хорош. Учит добру. Дед Василь - мудрый человек, и педагог к тому же неплохой. (С предпринимательской жилкой :-) ). В общем, драма разрешилась к вящему удовольствию читателя хэппи-эндом. А ведь бывали случае - и причем у нас, на херсонщине - когда ребенка убивали из берданки за горсть сорванных ягод.
Ответить | Ответить с цитатой | Цитировать

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить