Лагідне осіннє сонце непевним повільним кроком заходило за обрій. Теплим своїм рукавом огортало поля, села, міста, все що потрапляло під кругозір. За вікном стояла та сама знайома дівчина, споглядала з вікна на вулиці на яких, мов мурахи, бігали люди, поспішаючи додому. До неї непомітно підійшла постать та поцілувала її в солодкі губи, які виблискували від сонячного проміння.

Знайомство в житі

Зходить непомітно сонечко, лише деякі півні помічають, що пора прокидатися. Із самого ранку Оксанка почала бігати по двору. Це дівчинка років 7-ми, струнка із гарним світло кучерявим волоссям та карими очима. Кожного дня вона має маршрут. З лісу на озеро, з озера на поле, з поля додому. Сьогодні як завжди з лісу мандрує до озера, поволі вдихає свіжі пахощі сосон, придивляється до найменших слідів лісових звірів. Зриває ромашку, та намагається гадати як дорослі дівчата «любить...не любить». Батьки зараз в місті, а в бабусі добре, вона не стежить за кожним кроком, цієї маленької лісової красуні, що вже встигла заплести квіти в волосся. Вітер колихає їх і на мить здається, що вона лісова мавка, що кружляє поміж дерев. А потім доходить до озера, і біжить, що є сили, стрибає прямісінько в воду, квіти розпливаються по воді, то до одного берега, то до іншого. Вода прохолодна, ноги лагідно торкають озерні камінці, раніше вони кололися, та зараз вода зробила їх округлої форми. Ось вже Оксанка виприснулась зі озерної прохолоди, та чимчикує до поля. Дорогою вона піднімає невеличку пилюку, своїми босими ноженятами, радісно плескає в долоні та наспівує:
Там у полі криниченька,
Навколо житечко
Там женчики жали,
Золоті серпи мали.
Дзвінка пісенька дівчини розвіялась далеко в безмежність поля. Оксанка йшла по полю, немов польова царівна. Колоски жита торкалися її ніжних, тендітних пальців. Та ба, що це? Хто ж там в житі сидить? Оксана вирішила що то звір який, а то хлопчик.
- Хто ти? – запитала Оксана. Та відповіді не було. Вона повільно підійшла ближче.
- Хто ти? Чого мовчиш озивайся!
- Тобі яке діло? – нарешті той озвався. Русявий хлопчак сидів на землі та міцно охопивши руками коліна не показував свого обличча та помалу схлипував.
- Ти мабуть їжак! Чого не розкручуєшся, та де твої колючки?
- Їди звідси! Тобі поля мало! Чи це твоє? – не піднімаючи голови говорив хлопчик.
- А мо й моє. Ти чого? Як тебе там...схлипуєш?
- Тобі не байдуже? Хочу і схлипую! – закричав цей дивний хлопчак.
- Диви який ти злий. Чи я тобі що зробила. Я думаю ти меду об’ївся, так мені дідусь завжди каже коли вередую.
- Ти що здуріла! – швидко підхопився на ноги хлопчак, і зразу стало видно його обличчя. Такий гарненький з голубими очима, як сьогодні небо. На вигляд років 8-ми. По щоці збігла гаряча сльоза, він витерши її рукавом своєї бобки, стояв і дивився Оксані прямо в очі.
- Ну чого тобі?
- Мені... та нічого? – аж зніяковіла Ксюня.
- Чого ти пристала до мене зі своїм медом, й без тебе гірко.
- Можливо тебе хтось образив? Так я задам тим бешкетникам! – гордо відповіла дівчина.
- Ти? Та що ти можеш зробити?
- А я розповім твоїй мамі, і вона задасть їм! – і тут на здивування Оксані, з очей цього хлопця полився потік сліз, він впав на коліна і захлипав хватаючись за груди, ніби в нього щось заболіло, і він закричав, - Йди звідси!
- Господи! Що з тобою? – Оксана впала на коліна біля хлопця, і притислась до нього всім тілом.
- Що це ти робиш? - перелякано вислизнув з обіймів, припинивши плакати, і насторожено дивився на дівчину, що піднімалася із землі.
- Так завжди робить мама, коли я плачу, коли мені сумно! Ти також можеш підти до мами і притулившись до неї поплакати.
- Ні! Не можу!...в мене...(сльози лилися з його оченят)...в мене немає мами...і тата також....- він закрив обличчя своїми долонями і ридав, так несамовито ридав, що хотілося його чимось забавити, як дитину.
- А ти бачиш он того ворона!(Хлопчик перестав плакати і подивився куди показувала дівчинка)Він завжди сидить там, на тому дубі, він про все знає. Дідусь говорив, що то чаклун. Він про все знає! Давай ми його попросимо і він поверне тобі маму і тата?
- Ні! Він не поверне, вони загинули в автокатастрофі! І все їх не буде! А я буду жити в тітки! Я не хочу!
- Ну добре, а давай ти будеш жити у мене? - вирішила Оксанка.
- Як це у тебе? А твої батьки? Що вони скажуть? Вони не захочуть, нащо їм я? – знову скривився хлопчина, і хотів вже знову заплакати, та тут Оксана сказала:
- Я думаю твої тітка й дядько дуже гарні люди. Тобі в них буде добре! А як ні, то я заберу тебе до себе. Не плач, ось тримай(зриває жито) жито - сила життя, прощення, любові й достатку, матимеш хоч колосок і будеш щасливий – так говорив мені дідусь.
- Дякую! А чи справді то є правда? Твій дідусь віщун? - хлопчина перестав плакати, і дивився на Оксану з таким допитливим поглядом.
- Так, інколи навіть він знає, що я замислила, і говорить наперед, щоб я не лізла в шкоду. А як тебе звуть, мене Оксанка!
- А мене Дімка! Мене всі так називають! - гордо відповів хлопчик.
- А пішли до озера, така чудова вода! – запропонувала Оксанка, змінюючи свій маршрут. - Дідусь говорив, що вода забирає біль і тобі стає легше.
- Якщо ти говориш правду, то пішли.
Вони пішли до озера, швидко роздяглись і плигнули в прохолодну воду. Купались майже до вечора, розмовляли про зірки, про чарівників, та про всяку всячину, яка тільки з'явилася в маленьких головах. А коли поверталися додому, Дмитро запропонував:
- Ти будеш моїм другом, бо мені самотньо?
- Добре. А завтра підемо до лісу, я покажу де живе зайчик.
І вони взялися за руки та побігли додому…

Любов у житі

Минуло десять років від тоді, коли двох маленьких дітлахів об'єднало горе. Дмитро жив в своєї тітки й дядька. В них не було дітей тому вони його дуже любили, і він зростав в любові, ніколи не був нічим обділений. Влітку приїзжав до бабусі в село, де весь час проводив з Оксаною. Вони були найліпшими друзями. Відколи в них з'явилися мобільні телефони, вони спілкувалися майже кожного дня, розповідали про все, що з ними відбувалося. Вони закінчували вже 11-й клас, і планували вступити до одного університету, щоб бути поруч. Бо друг – єдина людина, що тебе зрозуміє і підтримає.
Ксенька ж зовсім не змінилась, майже кожного дня вона ходила до лісу, потім до озера, а потім в жито. Часто згадувала знайомство з Дімкою. Та вже її погляд змінився, від маленької дівчинки вона перетворилася в красуню. Струнка талія, довге волосся, що прикрашало її, все що в ній було, було бездоганним, навіть коли вона розмовляла з її уст, як з казки, вилітали рубіни та троянди. Дімка ж став справжнім парубком, завжди такий моторний, сильний, та все ж таки сум за батьками був присутній, в його очах завжди.
Одного дня, взимку коли Дімка приїхав, вони як завжди пішли на дискотеку. Танцювали, веселилися, як молодь завжди відпочиває. Дмитро зустрів подругу Оксани – Софію. То ж сама Оксана, на своє горе, познайомила Дімку та Софію.
- Познайомся Дімка – це Софія, моя ліпша подружка.
- Діма. – протягнувши руку дівчині.
- Дуже приємно! – відповіла Софія, взявшись за руку Дмитра.
- О, моя улюблена пісня! Я запрошую тебе на танець, - не відриваючи руки потягнув у натовп, де вже набилося молоді.
І Ксюха залишилась в стороні і дивилась як її друг танцює з іншою. (А можливо вже й не друг? Не знаю…щось починає згризати мене, таке відчуття, що ця дівчина викрадає дорогу тобі річ. Так, мабуть я ревную…чи мені це тільки здається…Та ні, вона ж моя подружка). Дискотека закінчилася, всі збираються йти додому.
- Пішли Дімка, вже час!
- Ксюха… я цей…не ображайся, буду проводити додому Софійку. Завтра все розповім.
- Як? А як же я?
- А он же твій сусід Сергій йде додому – глянувши на невеличкого хлопчину, що нарік менший від Оксани, покликав, - ти ж йдеш додому Сергію, проведи Ксюху.
- Добре – зніяковіло відповів Сергій, одягаючи шапку.
Надворі помітно, невеликим темпом спускався сніг. Прилипаючи до одягу, до землі. Морозець славно щипав за ніс, віяло свіжістю. Навіть місяць, ніби відчуваючи, що молодь йде додому, порозганяв усі хмари і своєю срібною величчю освітлює дорогу. На порозі клубу, Ксюха попрощалася з Дімкою та Софією, і ще довго дивилася в той бік, який вони пішли. Вона так би й простояла вічність, якби не вітер, що дмухнув на неї снігом, не привів її до тями. З Сергієм вони спокійним кроком рушили додому, він про щось розповідав та Оксана нічого не чула. Її почуття переповняв страх…страх того, що хтось забере у неї друга…. І тут її думки перериває голос:
- Оксано! Ксюха! Ти що мене не чуєш?
- Та чую… - відповіла та зітхнула Оксана.
- Ти мабуть замерзла? – і взявши її руки почав на них хекати та терти.
- Ти що здурів? – вирвавши свої руки від Сергія, - залиште мене у спокої, ви всі однакові! – закричавши, побігла сама додому.
Чим швидше вона бігла, тим більшим був опір повітря та снігу. Сльози, незнано звідки взялися і разом зі снігом котилися до низу. Вдома вона впала на ліжко, поступово заспокоїлася та заснула.
З часом Дмитро почав зустрічатися з Софією. Оксану це гризло, вона не могла заснути, весь час думала про Дімку, як він міг її покинути та проміняти на когось іншого. Вони перестали зустрічатися, говорити як раніше, Оксана зовсім нікуди не виходила, щоб тільки не бачити його з нею, як він обіймає, і цілує цю бридку Софію. Та сталося неможливе, він її єдиний друг потрапив в лікарню, його збила машина. Ксюха недовго думаючи побігла зразу до нього, припала до ліжка, на якому він лежав без свідомості, і довго, довго ридала… З її карих оченят текли сльози, його рука була в її руці вона її пестила, та просила Бога, щоб він не забирав Дімку від неї, адже вона його любить і жити без нього не зможе. Говорила:
- Навіщо, навіщо ти зв’язався з цією Софією, ти бачиш її поряд, поряд тебе я, чуєш я! Я завжди поруч тебе! Згадай як нам було добре вдвох…а тепер ти хочеш мене покинути, а тобі цього не дозволю..ти будеш жити. Ми ще скупаємось з тобою в озері, поговоримо в житі, я покажу тобі …знову…де живе зайчик!!! І все буде як завжди….так?(сльози душили її, і вона втратила свідомість).
Коли Оксана відкрила очі, то поруч неї був Дімка, вона не повірила своїм очам:
- Ти..ти живий?
- Так, а ти що подумала? Я просто…ось бачиш…кілька подряпин – піднявши сорочку, показав він Ксюхі.
- Я так переживала! Дуже, а ти? Дурник!
- Я чув! То ти мене відведеш до…до зайчика? Хі-хі – засміявся Дмитро.
- Тобі смішно…та все що я говорила, то є неправдою…чесно – Оксана почала плакати, закривши долонями очі.
- Та ти мене не зрозуміла, та послухай, подивись на мне…(та Ксюха, не слухала його, наскільки їй було досадно), подивись на мене – закричав Дімка, - ти думаєш я жартую, я ніколи ні з ким не жартую…послухай…(починає відривати долоні від обличчя Оксани).
- Навіщо…ну навіщо, я тобі не потрібна! Тобі потрібна та…та Софійка! Ти ж забув про мене, тобі ж байдуже…
- Та ні дурненька! – обійнявши її міцно – ні, я тебе також люблю, ти для мене єдина й іншої немає, а зрозумів це надто пізно…вибач! Вибач кохана! Я..я йшов до тебе, щоб це сказати, а тут раптом ця машина…я її не люблю..і ніколи не любив..це так псевдо любов, розумієш?
І Дімка поцілував її в солодкі й солоні від сліз вуста, вона навіть і не скривилась, припала до його грудей та простила все, адже любила.
Наступні два тижні, ніби були казкою, вони, двоє закоханих голуб’ят, були завжди поруч, і їх мовбито ніщо не може зрушити, адже вони сила, коли разом.
День за днем їх кохання жило, віяло свіжістю, квітами, чарівністю. Відбивалося в кожному погляді, в кожній посмішці і в кожному поцілункові. Випускний вечір мав стати радісним етапом в подальшому їхньому житті, вони планували жити разом, попри все поступити до одного університету.
Дімка приїхав з міста, щоб привітати Ксюху, його ж випускний був день назад, тому ніяких завад не було.
Вона …саме вона була найкращою в той вечір. Крок за кроком Дімка споглядав, як ця польова красуня в зеленному бальному платтячку, що виблискувало стразами, йшла до сцени. Для нього не існувало нікого окрім неї. ЇЇ карі оченята, її тонкі, смаковиті вуста, та приємна посмішка, витвір ілюзії…чи мабуть таки реальність. Ромашки…білі ромашки, які Ксюшка так обожнювала, Дімка подарував їй в саме той вечір, а за дяку зійшов щирий поцілунок. Випускний вечір, застілля, випито було забагато, гарно погуляв кожен. У згадці залишиться він назавжди, та для Дмитра і Оксани він ще тривав. Той танець, в якому вони кружляли поміж народу, нагадував осінній танець листя, що падаючи на землю кружляє в обіймах з вітром…
Вони поверталися додому незвичайно, непомітно для навколишніх людей. Говорили про майбутнє життя, про те що їх зблизило та про багато чого іншого. Дімка обійняв її за талію, говорив якісь лестощі їй на вушко, вона сміялася…вириваючись бігла в перед, лише для того, щоб Дімка наздогнав, та поцілував її.
- Пішли до жита…я хочу в останнє подивитися де ми познайомилися? – запропонував Дмитро.
- Я згодна, бо потім не буде моменту. – відповіла Оксана.
Жито вже не було, та запах ще лишився. Поряд знаходився ангар, в яку лежали покоси, та сіно. Дімка зі Світланою зайшли туди, сіли на сіно, та почали згадувати:
- Ти пам’ятаєш, що ми саме 10 років на зад познайомились з тобою, який ти був засмучений…а я тебе тоді обняла, і ти перетворився на мого Дімку…скажи прикольню? – запитала Оксана.
- Так, ти маєш рацію. Як би ти знала як я тебе люблю! Я жити без тебе не можу.(Його очі світились якоюсь істиною, чи якимось непевним відчаєм, було не зрозуміло, та вони світились…
Дімка поцілував Оксану у вуста, потім перевівши дихання, поцілував її шию, та помандрував далі до плечей… Оксана відчувала, що в неї пришвидшено почало битися серце, що їй захотілося захопити тіло Дімки і вже ніколи не відпускати. Вона легко розстебнула блискавку на платті, момент, і Оксана залишилась лише в самій білизні. Від цього в Дмитра покотилася слина, її перси пахли невимовною свіжістю, жіночністю. Дімка також роздягнувся, та не так еротично, як Ксюха. Його поцілунку пестили її тіло, Дімкина рука почала бігти від Оксаниних п’яток, та все вище до бедра, непомітно зазираючи до трусиків. Це становище пробуджувало в обох тілах страсть, непокору та біль дитинства, воно закінчилося…
Цього ранку, сонце поволі сходило під новим поглядом, цих оголених тіл на сіні. Солов’ї радісно викрикували доброго дня всім навколишнім. Перелякавшись, що заснули Дмитро та Ксюшка поспішили вдягнутися та потрапити додому, а мо їх почали шукати, скільки випадків буває після випускного….Та в дома було затища, всі спали без задніх ніг, Дімка поцілував Оксану і сказав на вушко: «Тепер ти моя». Це було єдиною радістю в теперішньому житті для Ксюхи. Цілий день вона думала про те, що сталося між ними, вважала що тепер життя піде на краще, тепер воно світить удачу. Чомусь згадались слова: «В жизни есть только одно счастьє – любить и бить любимим».
Все було добре до одного дня, який змінив все їхнє життя. Дмитро подзвонив майже ввечері, що повідомити страшну, на той час, новину.
- Ні, ні цього не може бути, чому ти йдеш в той університет, ти ж знаєш, я туди не поступила! Дімка не мовчи, скажи… - плакала в трубку Ксюха.
- А що я можу сказати, ти думаєш мені легко? Тітка сказала, що тільки туди, або нікуди, вона вперше на мене кричала, ти собі таке приставляєш? – сказав Дімка.
- Що? Ти не хочеш бути зі мною, так признай це! Ти поїдеш туди, знайдеш якусь дуру, і оженися в нею…признай тобі цього хочеться?
- Ну що ти мелиш, я хочу бути з тобою, ми будемо поруч. Ти в Н. а я через 10-ть кілометрів від нього, я буду приїзжать, не плач сонечко, все буде добре.
- Тобі легко говорить! Ну що ж нічого не зробиш, батьки все вирішують, сам ти вирішить не можеш…у…у…у…- почулися гудки телефона.
Так все і вирішилося, що рідні розлучили на невелику відстань коханих, а ж в 10-ть кілометрів. Та це не було причиною їм не бачитися. Кожної п’ятниці Дімка не їздив до дому, а до Ксюшки, вони гарячо до ранку займалися сексом, а в суботу ввечері, їхали по домівкам. Так тривало майже один рік і один місяць, поки Ксюха не захворіла грипом, та не поїхала в село. Місяць вони не бачились з Дімкою, місяць вони не могли зв’язатись, лише одного разу він прислав смс з іншого номера: «У мене все добре, а як ти? Знаєш я загубив телефона, і не зміг тобі зателефонувати, з нетерпінням чекаю твого приїзду. Твій Дімка.». Та після цього смс, він більше не приїздив, не телефонував, ну взагалі просто зник. Ксюха кілька разів намагалася додзвонитися на номер Дімки, на номер з якого було відіслано смс, на чула лише «Ваш абонент в зоні неосяжності». В її думках була ворожнеча між думками та серцем «невже це все, все закінчилося, він мій абонент вже в зоні моєї недосяжності…та ні, це щось сталося, мабуть щось сталося…він же говорив, що кохає мене, він говорив, що я його назавжди.. Боже, що ж робити? Так треба їхати, я його знайду, і вирішу все назавжди.».
Оксана так і зробила, вона поїхала в Н. до свого коханого, щоб знайти його, та вирішити де ж він зник. Гуртожиток було знайти не важко та і кімнату в якій він проживає, та його самого там не було. Вона йшла по коридору, зовсім вбита, з очей капали сльози, що наносили ніби ножем на серці надрізи. Та що це, почувся знайомий голос, з однієї із кімнат. Ксюха не довго думаючи, відкрила двері, та побачила картину. ЇЇ коханий та єдиний Дімка лежав на ліжку, а зверху нього сиділа якась чувирдла і цілувала його в губи, саме в ті які цілувала колись Ксюха, добре що вони були хоч одягненими.
(в цей момент захотілось кричати, а що зробити прийти вибити дух з нього і цієї, чи грюкнути дверми і бігти не знаючи куди, сховатися навіть від самої себе…). Ксюха зробила останній варіант, поки два розігрітих тіла не замічали її присутності, вона гаркнула дверима і побігла по коридору, потім по сходинках, вибігши на двір вдихнула свіжого повітря і впалі на лавку, що стояла біля входу. Закрила очі, і гірко гірко заридала, так давило їй в грудях, що вона навіть задихалася. І тут якась постать підбігла стала над її бідною душенькою і запитала:
- Ксюха? Ти…ти що тут робиш?
- Я? – піднявши погляд на Дімку, що стояв біля неї у самій майці. – А ти що тут робиш? Не хочеш пояснить? Ні?
- Я так…розумієш…ти повинна зрозуміти, на кожного хлопця в цьому місті припадає по 6-ть дівчат, я не хочу тебе образити, але ж я не можу весь час бути з тобою, ти повинна зрозуміти ми ж не збираємось одружуватись…ну як це, мені ще рано, я не хочу жити зобов’язаннями, я не знаю що ще сказати… - сказав Дмитро, і подивився Ксюхі в очі, ніби вони могли щось сказати.
- Ти хочеш жити без зобов’язань, а якби я залетіла, якби я стала матір’ю, тобі таке в голову не приходило? Тобі мало дівчат, тобі захотілось більше? То котись ти під три чорти! – вона дивилася йому в очі, але її погляд затуманював потік сліз. – Я думала, де там мій бідний Дімка, що з ним сталося, а тепер зрозуміло, що він повнісінький бовдур, таких пошукати ще треба.
- Ти вибирай слова! Що ти кажеш?
- А то що? Вдариш? Мені вже байдуже…жити я не хочу.
- Ти що ненормальна? Що ти мелиш? Зустрінеш ще когось, вибач але я перелюбив, розумієш! – крикнув Дімка.
Та Ксюха вже більш нічого не чула мовчки встала і не пішла, а попливла вздовж вулиці.
- Стій, ну почекай! – кричав Дмитро, потім підбіг намагався взяти її за руки, та марно вона вирвалась та побігла. – То не живи, хто тобі лікар? – сплюнувши пішов назад в гуртожиток.
І ось стоїть вона на кручі, в своєму селі, там де народилася, де виросла. Краєвид прекрасний видно лук на якому колись гралася, озеро в якому купалася, ліс в якому блукала до ночі, і те нещасне поле в якому зустріла його, того…якого кохає, і жити не може.
«Стою я над прірвою і дивлюсь в далечінь, хочеться стрибнути і забутися про все, та не можу, переді мною з’являються мої батьки, знайомі, які люблять мене. Це обман, залишитися і відчувати ці муки! Ні! Я більше не витримаю! Хоча від них можна втекти, забутися, а при нагоді вони будуть поряд, і нагадають про себе. Моє серце розривається на дві частини. Я не знаю що робити! Ти говорив, що моє життя не варте. Чи воно буде варте тобі, після моєї смерті? Скажи!!! Мовчиш? Мовчи…Тебе немає поруч…Можливо ти б і врятував мене. Ні! Це обман, я брешу сама собі. Стрибнути? Вже очі наповнилися сльозами. Та не від тебе, не від твоїх образ, це вітер…це все вітер. Що робити? Крок вперед і все… Вітер, брат мій, сам опустить моє тіло донизу. І все…я не згадаю нічого, не відчую болю, ні образ, нічого…Ні! Я залишусь! Не для тебе – ні хоча б для себе! Ти не вартий мого кохання, та людина яка кохає – не зробить боляче своїй половинці. Ти не моя половинка! Я доведу всім, що я варта свого життя! Я буду жити…».
Вона попленталась додому, ледь дихаючи, її душили ті кляті сльози які Ксюха не могла зупинити, в душі ніби ураган обірвав нитки життя, та повільно з кожною сльозою зашивав їх. Вона прийшла, роздягнулася і пішла в душ, під холодну воду. Вода біль знімає, так говорив дідусь. І Оксані ставало легше. А з часом і зовсім залікувало весь той біль, та частинка лишилась, не мучити бідну дівчину, а просто так, на пам'ять.

І знову жито

На перший погляд долі Ксюхи і Дімки розійшлися, вони довчилися, і кожен розпочав займатися улюбленою справою, вони навіть ніколи не зустрічалися. В село Дмитро після того, більше не приїздив, а Оксана доглядала по мірі можливості старенького дідуся з бабусею, поки вони не покинули цей блаженний світ, майже в один і той самий день, адже один без одного жити не хотіли.
Минуло десять років, і як кожного ранку сходить сонце, віщуючи людям добрий день, світло та любов. Ксюха працювала в світі бізнесу, в одній із славетних фірм, в місті Н.. В селі хатину дідуся й бабусі не продала, зробила там шикарний ремонт, та і приїзджала туди, як на дачу, відпочивати від буденщини в кожну п’ятницю.
Дмитро ж перейняв бізнес свої так названих батьків, дядька і тітки – виробництво молочних продуктів. Життя його нещадно кидало в обійми то однієї жінки то іншої, та згадкою його душа лежала до неї – Оксани. Інколи він згадував той час, який вони проводили разом.
А сонце приємно сходило та заходило кожної днини, змінюючи день на інший день, місяць на інший, осінь на зиму, зиму на весну, весну на літо, а літо на осінь. Оксана не мала майже нікого, періодичні партнери не вдовольняли її душі, вона жила надіями, а можливо він вернеться та вони будуть разом. Та це все були ілюзії.
Одного дня, як завжди вона приїхала в село. Лягла відпочивати на канапі, поряд вовтузився кіт Мурчик, якого вона не те щоб любила, а обожнювала. Вона передивилась всі цікаві журнали, в яких були написані жіночі історії. Вона на мить замислилась про своє майбутнє, про чоловіка, та в обіймах зі своїм котиком заснула. І снився їй чудо сон, ніби Оксана була колоском жита, а Дімка прийшов косити жито, та побачивши її, впав на коліна та почав плакати, як в дитинстві. А Ксюха сказала: «Зірви мене Дімка, та положи біля серця, і в твоїй душі ніколи вже не буде смутку». І він піднімається з колін бере й зриває її. Цілує, та кладе під сорочку, до серця, і Оксані стає так тепло, та так солодко. Прокинувшись помічає, що Мурчик видерся на неї і примостився їй на груди, добре хоч те що він маленький, а то б уявляєте як би він був великий? Та мова не про те, в Оксани прокинулось те, що лежало далеко в середині, те що було сховане від сторонніх очей – її почуття знову ожили, вона сиділа і плакала ,згадуючи той злощавий день, коли майже не покінчила життя самогубством. ЇЇ серце любило цього злощавого Дімку, але й ненавиділо водночас, згадуючи минулі образи. В її голові й крутилися слова «Тепер ти моя» та слова «То не живи, хто тобі лікар?». Де поділася вся ота романтика яка існувала, буяла в їх душах, а лишилася вся оця буденщина. І виникає ж таке в голові: «Де тепер він?», «Чим займається?», та основне запитання яке видовбує мозок «А чи в нього є хтось? Чи він часом не одружився?». І Оксана так і сиділа непорушно, вдивляючись в стіну, а потім швидко стала на ноги посеред кімнати і майже закричала, та в своїй голові «А можливо цей сон щось означає? Можливо він приїде до мене? Ні, Боже, що я оце говорю, він же мене образив, кинув…а я наївна, минуло десять років, чи він мене пам’ятає? Та мабуть що ні…так я сходжу з розуму…все беру себе в руки, ось до мене ж клеїться Олександр з роботи, він милий хлопчина, чого б оце з ним не замутити…я ж не якась там…розумна, красива…та й взагалі, чому себе принижувати, думати про нього…нього – Дімку. Ох, я знову за своє. Так потрібно пройтися…Свіже повітря витравить його з моїх думок». Ксюха вдяглася, зачинила хату і пішла по вулиці, зупинилась аж в парку, її думок не полишав Дімка. Вона дивилась на жовтогаряче, опале листя, яке нещадно колихав вітер, та ганяв по вулиці, дерева стояли оголені, ніби їх пороздягали, а недавно, зовсім недавно вони ще були прикрашені ошатним одягом осені. За парком виднілася та сама прірва з якої хотіла плигнути Ксюха, вона мов непомітна тінь підпливла до неї, вітер колихнув пасма її волосся, а потім, ніби йому сподобалось, почав гратися з ними, і вони то піднімались вверх, то опускались донизу, а той падали на це приємне личко з якого виднілися блискучі, гарячі, солоні сльози. Згадалось все, нічого не стерлося, навіть роки, багато років не зітруть ту біль, яка точить серце й до сьогодні.
Непомітна тінь попливла до низу, спускаючись тоненькою стежечкою, оточеною кущами бузку. Стежка то виверталася, то знову йшла рівно, то звертала знову набік…та ось воно озеро, те прохолодне озеро де вони з Дімкою, часто купалися влітку, а ось ця стежка до жита, так Оксана часто ходила цією стежкою, та оце вперше за десять років йде туди знову. Ось воно самотнє поле, виоране, без колосків, які завжди любила тримати в своїх руках, ніби скарб, Ксюха. А ось і ангар в якому віддалася тому почуттю, яке зветься – коханням.
Дві дороги вели через село, одна – центральна, інша – через поля. Дмитро їхав в село, вперше за десять років, обставини змусили. Його бабуся віддала богові душу, і потрібно їхати й вирішувати питання щодо поховання, та майна що лишилося після неї. Не довго думаючи вирішив поїхати через поля, захотілося згадати, побачити знову це злощасне поле. Його «Порш каєн» постраждає від осінньої грязюки, та це не грозить самому водію, музика на радіо «КісЕфем» , і все добре. Та що це, чиясь постать коло поля, збила його з пантелику, «Невже це вона? Та ні, не може цього бути…Це міраж, чого б їй тут бути? А може....», зупинивши машину Дімка вийшов, зачинив двері, і зразу потік повітря гайнув в його шикарну шевелюру. Нещадний дощ, який не знайшов більш вигідного моменту для того, щоб зараз показати свою присутність.
Оксана ж не помічала, що чиїсь пару очей наглядають за нею, коли розпочався дощ, вона пішла додому. Та Дмитро почав бігти, покинувши машину, за цією постаттю. Йому здавалося, що минуле повернулося, і все буде як завжди. І не знайшовши кращої можливості, він почав кричати:
- Оксано! Ок – са – но! – та потужній струмінь повітря глушив, його крик.
Зупинившись біля того самого ангару, став замислено подивився в гору, кілька капель злилися з його синіми очима, чомусь здавалося, що його очі відповідають небу. Дімка повернувся в машину, та поїхав до хати своєї бабусі. Та думки про Ксюху не полишали його. Він вирішив, що не марнуватиме часу, і поїде прямісінько до неї. «А що сказати? Як себе повести? І взагалі, можливо вона і не впустить мене в свою хату?» - такі думки лізли в той момент йому в голову, а в цей час дощик вже поборов верхній ярус його одягу, і по маленьку перебирався до нижнього. Дімка не зволікаючи, підбіг до машини, наліг на газ і поїхав до Ксюхи. Проїжджаючи по парку, він помітив як та сама постать біжить у відомому для нього напрямку, тікаючи від дощу. Дмитро під’їхав до постаті, зупинився і відкривши сусідні дверцята машини сказав:
- Залазь скоріше!
- Ох, дякую! – а потім спантеличено – Це ти?...Боже, яким ти став, стільки років пройшло, а ти….не змінився.
- Ксенька, я так і думав що це ти. Бачив як на полі ходила. Як живеш, що нового?
- Та так все, як завжди, роботи багато…але справляюсь. Ну а ти?
- Я також працюю…А ти тут живеш? Мабуть не сама, скільки років пройшло?
- Та ні, я живу в місті Н., а сюди відпочивати приїжджаю. І щодо того чи є в мене чоловік, то немає…просто не вистачає часу – сказала, щоб захиститися. – Ну а ти, одружений?
- Ні, а знаєш чому? Тому…тому що тебе ще досі не забув, тому що тебе кохаю… - і в машині запала тиша. – ну саме час щось відповісти, тобі не здається?
- Я тобі не вірю…просто не вірю – майже шепотом сказала Оксана.
- Але чому, що не так? Ми дорослі люди, чому? – закричав Дмитро.
- Ти і тоді так говорив, а що вийшло? Я майже життя не лишилась, через твою зраду, а ти питаєш чому? – закричала у відповідь Ксюха.
- Я… ну я ж … був молодий, зелений, ну ти хіба не розумієш?
- Ні, не розумію. Дякую, що дозволив сховатися від дощу, мені час додому. – сказала Оксана, і відчинила дверцята.
- Ні стій, залишися! – схвативши за руку Ксюху, і притуливши до себе поцілував в солодкі губи.
На той момент. Нічого для них не існувало, дощ що нещадно мочив землю, листя, що кружляло по парку, та лише та образа, яку Дімка причинив Оксані стримувала її почуття.
- Непотрібно. – вислизаючи з його обіймів, - я тобі все одно не вірю.
- А як, я можу доказати тобі, що я тебе люблю? Як? – запитав Дмитро.
- Запитай у якоїсь із своїх… – сказала Ксюха, і вийшовши з машини, пішла ніби та королівна, повелителька дощу, промокаючи геть до нитки.
Наступного ранку, її пробудило ясне сонечко, після дощу, який лив цілу ніч, воно здавалось лагідним та теплим. На подвір’ї щось гупнуло, а потім постукало в двері. Ксюха повільним кроком вдягла халата, та й рушила до дверей. Відчинила їх, а там нікого. Лише внизу кошик з цукерками «Від зайчика» та записка. Знайомий почерк Дімки «Зустрінемося там, де колись зустрілись… P.S. Ця зустріч – прощання». Що робити Оксана не знала, помислила та вирішила прийти. Вдяглася і вирушила на поле, де на неї вже чекав Дмитро. Вона вже здалеку його помітила. Підійшовши сказала:
- Ну привіт! Що ти хотів попрощатися? Кудись далеко вирушаєш?
- Та ні, просто, щоб тебе більше не бачити… бо мені важко…
- Ах, тобі важко? А де ти був тоді 10-ть років назад, коли мені було важко?
- Я… не знаю?
- Не знаєш, та ти хоч признайся собі, як ти мене кинув заради іншої кози, а тепер говориш, що без мене жити не можеш?
- Так! Це все правда. Ти правду говориш, я негідник! Я найгірша подоба чоловіка, та я не можу жити без тебе.
- Я не можу с тобою говорити, я вже не вірю тобі – Оксана від нього відвернулася, та почала витирати сльози.
- Ось мій останній подарунок тобі, повернись будь ласка, візьми, бо він нагадує про тебе, - та Ксюха не поверталася. – Візьми! – почав кричати Дмитро.
- Мені від тебе… нічого не потрібно! – не повертаючись сказала Оксана.
Дмитро майже підстрибнув, повернув обличчям до себе Ксюху, та подав їй якусь коробочку.
- Відчини… - майже прошепотів.
- Навіщо? Це нічого не змінить!
- Відчини будь ласка, я дуже прошу.
І Ксюха відчинила, почула той дикий запах літа, того літа коли вони вперше зустрілись. Те що лежало в коробці нагнало на Оксану сум, сльози самі покотилися з її очей, незнано чому почав плакати й Дімка.
- Це ж те саме… саме те що я тобі подарувала? – ледь переводячи дух запитала Ксюха.
- Так… це саме те жито, що ти мені подарувала…як ти говорила «жито - сила життя, прощення, любові й достатку, матимеш хоч колосок і будеш щасливий». Так?
- Таки правда…
Лагідне осіннє сонце непевним повільним кроком заходило за обрій. Теплим своїм рукавом огортало поля, села, міста, все що потрапляло під кругозір. За вікном стояла та сама знайома дівчина, споглядала з вікна на вулиці на яких, мов мурахи, бігали люди, поспішаючи додому. До неї непомітно підійшла постать та поцілувала її в солодкі губи, які виблискували від сонячного проміння.