Бог не в змозі встигнути всюди,
Тому він створив матерів.
(Комперт)
 
Надворі панувала осінь. Смеркало й збиралося на дощ. Зовсім тихо й безлюдно було в гірському селі. Лиш гуркіт грому та блискавка, які попереджали про дощ, перебивали інколи царство тиші та темряви. Саме цієї пори добиралася до села одна жінка з трьома дітьми, з трьома маленькими хлопчиками. Молодшого вона несла на руках, міцно притискаючи до серця, зігріваючи його своїм теплом від невблаганної осінньої негоди. Почався дощ, і діти заплакали. Жінка постукала до однієї хатини й попросилася заночувати. Але господарі прогнали її. Вона постукала до іншої хати, але туди її теж не впустили. Наступні ж господарі навіть не відчинили їй дверей. Жінка пішла далі вгору, минувши село.

Дощ почав вщухати, потім зупинився взагалі, і вона з дітьми заночувала просто неба біля старої, давно засохлої яблуні.

Наступного дня село збентежилось, вночі згоріло три хати, господарям з дітьми ледве вдалося врятуватись. Довго ще гомоніло село, одна тільки яблуня не зважала на них, а наполегливо протистояла осені, не віддаючи своїх розкішних листків, ніби справжня мати.

Листопад, 2001