Чомусь їй так хотілось плакати.
Вона не знала причини. Таємничий біль так близько підібрався до серця, що хотілось прокричати всьому світові: « Залиште мене!». Але ж світ не чіпав її.
Очі не могли витримати м’якого світла нічних ліхтарів, які один за одним минали за вікном автомобіля. Яскраві вулиці, сповнені людей. Рівномірний гул машин та запах міста. Все так набридло.
«Будь ласка, зверніть до аеропорту», –сказала вона водію. У відповідь пролинуло вдоволене «угу».
«Цікаво, що робить його щасливим?», - замислилась вона, дивлячись на потилицю свого водія. – « Можливо, в дитинстві він хотів стати президентом, а не возити людей за гроші. Можливо, хотів змінити світ на краще. Винайти машину часу або знайти на загубленому острові живого динозавра. А життя навчило його лише реальності. Жахливій та сірій реальності».
Навколо її жило місто. Люди рухались, сміялись, плакали, втрачали, отримували. Вони мерехтіли за тонованим склом, неначе слайди. Зовсім старенький дідусь намагався встигнути перешкандибати величезну дорогу на зелене світло. Не встиг. Зупинився. Тяжке дихання відчувалось в його погляді. Він схилився, щоб підняти копійку. Посміхнувся. Його очі на кілька секунд закрились. Знов зелене світло. Стрімкий потік людей переніс його на інший бік дороги скоріше ніж він встиг зрозуміти, що з ним відбулося.
« А він когось кохав. Можливо, кохає й досі, і у вже зовсім старенькому серці живуть безцінні спогади, які він не проміняє ні на що»,–пронеслось в її думках і легка посмішка зупинилась тінню на її губах.
Серед жовтого листя бавилось дитя. Ще зовсім маленьке і сповнене бажанням жити і знати, воно всміхалось всьому світу, лопочучи кожному перехожому якісь слова, які були зрозумілі лише його батькам, які сиділи навпроти, тримаючись сплетеними пальцями один за одного. Перехожі посміхались і, можливо, в цю хвилину, щастя на Землі ставало трошки більше.
Таксі помірно забуркотіло і зупинилось.
–Аеропорт, жіночко!,– розрізало тишу.
–Дякую! Решти не треба,– сказала вона, виходячи з машини.
Ніжний вітерець заплутався в її волоссі, неначе намагаючись приласкати. Вона повернулась лицем до міста. Таке яскраве і густе, що в скронях зводило лише при погляді на нього.
Двері зачинились і в очі вдарило яскраве світло. Розмірений голос сповіщав: « Починається посадка на літак « Київ-Сідней…».
Думки запрацювали в шаленому темпі.
« Сідней. Австралія. Океан»,– вона швидко йшла до каси, дістаючи гаманець.
–Квиток в один кінець, будь ласка…
…Рівномірний гул літаку навивав сон. Серце блаженно стукотіло десь всередині, віддаючи ледве чутною солодкою мукою очікування. Вона закрила очі.

«Ти обіцяєш, тату? Ти обіцяєш показати мені його?..», –лунало десь далеко, в майже мертвих спогадах. – «Так, моє янголятко. Ми будемо летіти на великому літаку, будемо бачити його з висоти пташиного польоту. А потім дочекаємось самої ночі, візьмемо з собою теплі ковдри, гарячого чаю з печивом і будемо чекати…»,–останні слова легкою тінню огорнули її свідомість.

–Шановні пасажири, при виході з літака не забувайте свої речі. На все добре.
Стюардеса приємного вигляду ласкаво посміхнулась їй у слід.
Небо, обсипане зірками стало трошки ближче. Повний місяць заливав тротуари срібним сяйвом. Десь кричала перелякана чайка.
«Знову місто»,–тяжко зітхнула вона і простягнула руку до жовтого таксі.
В дзеркалі відобразились сині очі вже не зовсім молодого водія. Він усміхнувся, намагаючись вгадати якої національності його пасажирка.
–Beach, please,–відповіла вона на його мовчазливий погляд.
–Which one?
–It doesn’t matter.
Він знов посміхнувся, неначе зрозумів її думки.
Задзвонив телефон. Вона натиснула червону кнопку.
« Я зникла. Не шукайте»,–прошепотіла вона.
–Я теж так вважаю. Якщо вирішили відпочити від життя, то ви звернулись до того таксиста.
Її очі здивовано дивились на дзеркало, в якому відображались сині, неначе пелюстки васильків, очі.
–Ви…
–Так. Я з України.
–Як добре!!! Голубчику, ви знаєте де тут є пустинний пляж?
–Знаю. Але не він вам потрібен.
Вона здивовано окинула його поглядом.
–Невже?
– Не хвилюйтесь. Я не збоченець,– він дзвінко засміявся. – Просто, вам потрібен океан, а я знаю, де він ховається від цивілізації.
– Звідки ви…знаєте?,– тільки і змогла вона сказати.
– Звідти, що ви в діловому костюмі, а отже навіть не заходили додому. В вас нема багажу, а це означає що ваш політ був незапланованим. У вас такі очі, які бачив лише у тих, хто хоче спочити від життя. А спочити можна лише біля океану.
Вона вдячно подивилась на нього і відкинулась на сидіння.
« Дякую!»,–прошепотіла вона.
Місяць піднявся високо в небо, обдаючи місто прохолодним сяйвом. Споруд ставало дедалі менше. Лише іноді на горизонті з’являлись засліплюючи фари. Вона закрила очі і поринула в темряву.

–Океан, як ви і просили.
Ще не зовсім розуміючи все, що з нею відбулося, вона відкрила дверцята.
В ніс вдарив шалено-свіжий порив солоного вітру. Цей вітер не заплітав її коси, як київській. Ні, цей австралійський вітер зырвав з її шиї хустку, відкинув волосся з лобу, відкриваючи бліде при сяйві місяця лице. Але вона лише щільніше зав’язала кофтинку і почала спускатися по кривенький стежинці, всипаній дрібними камінцями. Великі підбори не давали їй змоги рухатись скоріше, а очі жадібно поглинали іскри води, відсвічуючі зоряне світло. Не в силах витримати свого власного бажання, вона зняла взуття і, ступаючи по прохолодному камінню побігла назустріч хвилям.
Величний океан омивав нічний берег. Тихенько стогнучі, він підповзав до її ніг, обпалюючи прохолодою. Такий непереможний, він, неначе боячись зробити ненароком боляче, сором’язливо відбігав назад. Легкі краплі солоної води залишились тінню поцілунку на її обличчі. Тремтячими чи то від холоду чи то від радості руками вона припала до вологого каміння. М’які хвилі огорнули її пальці, зашепотіли щось ласкаво і тихенько.
Десь далеко замуркотіла гроза, але над нею яскравою лампадою спочивав все той же повний місяць. Сльоза повільно стекла по її щоці і впала в океан, наче причастившись його. Вона зняла з себе одяг. Відкинула його подалі, щоб не передумати. Очі самі собою заплющились. Один крок. Ще один. Солодкий біль пронизував все тіло. Холодні хвилі з великою ніжністю огортали її, намагаючись загладити свою провину. Вона розсікала руками поверхню води, ласкаючи маленькі гребінці які грались з її довгим волоссям. Ще один крок. Океан пригорнув її до себе, як малу дитину і почав ніжно-ніжно шепотіти їй щось, торкаючись лиця, вій, тонкої шиї. Стираючи линувші потоками сльози, він втішав її, колихав в своїх обіймах. А вона віддавалась його такому жалючому і заспокійливому холоду. Реальність потихеньку загублювалась, змивалась в цих прозорих хвилях. В пам’яті вставали зовсім дитячі спогади, майже втрачені серед сірих буднів…
…–Татку, ти обіцяєш, що ми побачимо океан? Він справді вміє говорити? Я дуже хочу, щоб ми його побачили разом. Так, як ми мріяли.
–Ти побачиш його. Можливо мене не буде поряд, але пам’ятай: де б ти не була, ким би не стала – завжди повертайся до нього, моя принцесо. Повертайся, як додому. Скільки б болю не було, ти завжди зможеш втопити його в хвилях океану. Пам’ятай, доню…

…Хвиля тендітно підштовхнула її до берегу і вона відкрила очі. Недалеко від неї палало багаття і сидів знайомий водій. Десь понад дорогою мерехтіло жовтим кольором таксі. Перед нею, поряд з одежею лежала тепла ковдра. Вона посміхнулась і зарившись в неї, повернулась до океану. Дивлячись кудись в далечінь і ловлячи перші ранкові промені, її вуста ледве чутно прошепотіли:
« Я вдома…»