Кінець серпня 1944 року задощив. Андрій Лазаревський почав думати, як пристосуватися йому до примх і змін у житті. Школу на Острові закрили, тепер доведеться ходити на Забалку. Увечері він побував у товаришів, і вони домовилися йти разом. Уранці, тільки-но розвиднілось, дощ уперіщив ще більше, затуливши собою увесь краєвид. Андрій не злякався, він заздалегідь приготував батьківський дощовик.
Злива Карантинним гуляла майже годину. І тільки хлопець, накинувши на голову капюшон, ступив за двері, як дощ раптово припинився. Сонце вихопилося на волю і почало знову, по-літньому нещадно палити, хоч було вже перше вересня. Яскраві випари піднімалися над землею, міняючись усіма барвами веселки.
Хлопці підійшли до воріт школи. На вікнах побачили горщики з квітами. Вони зраділи – школа їх зустрічала. Вона була святкова, хоча ще світом йшла війна. Якраз радянські війська завершували викидати ворога з української землі.
Вони увійшли в клас. Вчителька вже стояла біля дошки. Побачивши учнів, показала, де сідати. Більшість парт була подерта, непофарбована. Із стіни на них дивився портрет Сталіна.
Андрій торопко прилаштував поруч чорний тарілковий репродуктор. Приміщення ураз заповнилося лункою піснею.
Ведь недаром к светлым дням,
В золотой счастливый век
Нас ведет товарищ Сталин —
Самый мудрый человек.
Вчителька спокійно вимкнула радіо. Підійшла до столу. Розгорнула журнал.
– Так. Почнемо. Небагато сьогодні вас.
Андрій миттю підрахував. Їх троє. П'ятеро дівчат сиділо біля вікна.
– Антоніно Петрівно, ще троє ось-ось підійдуть, – підскочив Микола Боронько. –Я бачив, пішли чепуритися.
–Ясно. Сідай. Боронько Микола!
– Це ж я,– знову підхопився хлопець.
– Пробач, не впізнала. А тільки ж три роки...
Вона зробила помітку в журналі.
– Буркацький Тимофій!
На цей раз Микола підняв руку.
– Кажи, я слухаю.
– Антоніно Петрівно, я оце нещодавно зустрів його сестру. Він ще в селі в Арнаутці. Мабуть, не дійшло до нього повідомлення, що в школах починається навчання.
– Волков Петро!
Підвівся Андрій Лазаревський.
– Петро крокує дорогами війни. У липні взяли. Йому виповнилося вісімнадцять. Більше нам про нього нічого не відомо.
– Гавриленко Лариса!
– З нею все гаразд. Чепуриться.
– Дуже рада. Вона завжди любила бути красивою. Гвезда Михайло!
– Присутній!
– Встань, будь ласка. Хочу подивитися на тебе. Он який! Підріс! Мене догнав. А був маленький.
– Мені ж тепер п'ятнадцять.
– Не соромно починати з п'ятого? – лагідно спитала вчителька, обвівши поглядом клас.
–Чого ж, ми закінчили чотири.
– Так, ви не винні. Нас обікрав фашизм. Будемо старатися, може якось… Горбенко Олексій!
– У43-му помер,–відповіли учні.
– Так. У тому році нас небагато уціліло,– тихо сказала вчителька. – Німці мстилися за Сталінград. Гергель Левко!
– Немає Левка. За містом, під Зеленівкою, де сільгоспколонія... Батька, матір, усіх євреїв розстріляли. Дітей умертвляли отруйною рідиною, якою мазали і
Фашиста є фашисти! – сердито закінчив Микола.
– Антоніно Петрівно,–підхопився Андрій.—Батько казав, вісім чи дев`ять
тисяч. Тиждень возили з Форштадських.
– Жахливо!
– Криваві злочинці! – гнівно кинув Гвезда.
– Заспокойтеся. Прошу вас. Зараз працює надзвичайна державна комісія по
встановленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників. Судовий процес не за горами... Дмитрук Сергій.
– Дмитрук живий, – звівся на ноги Микола. – Він з дідом працює на відбудові морського порту. Я розмовляв з ним. Обіцяв ходити.
– Дранько Ігор!
– Ігор? – схопився Андрій. – Бачив учора біля турбінної електростанції…
– Паротурбінної,– поправив його Микола.
– Так, паротурбінної. Сьогодні чекають прибуття енергопоїзда на дві тисячі кіловат.
– Заїкін!
–Миколу у Німеччину потягли. Може, живий... Бідолашний. Будемо вірити. Він викинув з вагону записку, щоб чекали.
–Землякова Раїса!
– Вона також у Німеччині.
– Карельська Людмила!
Піднялася дівчина.