Як навіжена

Як навіжена блукаю краєм.
Блукаю краєм, де тебе нема.
Тебе нема поза сном, я знаю,
але серце огортає мана,
що ти десь там далеко
мене забув і вже не згада,
що ти з кимось… Лелеко
принеси від нього листа.
Хочу знати, що любиш.
Хочу знати, що не забува,
що сили й надії не губиш
і долю нашу бережеш огорта.

Я божеволію від телефону мовчання,
я плачу зрання від снів сумних.
Як жити далеко від тебе кохання,
як сльози линуть із очей смутних?
Серед ночі від болю хочу кричати!
Від любові втекти, відректись…
але без тебе приречена я існувати.
Бліда тінь з дзеркала мені: «Схаменись!»
Хочу до тебе, в обійми твої.
Хочу до крику! Мене забери!..
Не рідні мені ці краї.
Чужі без тебе, лихі і смутні.

Як навіжена я чекаю дзвінка.
Я полонена, мій біль не вгава.
Живу тільки снами, де бачу я нас.
Не потрібен мені світ із прикрас.
Дихати тобою, в очі рідні загляда,
губитись у днях, просинаючись в обіймах,
горіти щастям і палати від вина,
вина твоїх цілунків − все чого хочу я.

***

Прощання

Цієї ночі я від вас втечу,
Як птах безкрилий, у безодню полечу.
У собі сили віднайду
І полум’ям на зорях напишу…

Сьогодні мовчки я від вас піду,
Тихою зорею вранці небо засвічу.
Залишу вірш один на згадку,
У котрому у вас пробачення прошу.

Залиште спогад по мені
І я буду приходити у сні,
Янголом охоронятиму вночі
І даруватиму казки смішні.

Тобі, моє кохання, залишу серце,
Вирване з грудей моїх!
Тільки у сльозах вимолю бажане
Побачення у любих снах твоїх.

Я стану піснею для тебе,
І з поцілунком долину у вітрах!
Я буду сонячним промінням,
Що лиш споглядає у осінніх днях.

Як хочу до тебе доторкнутись,
Відчути хочу всю твою печаль…
Але вони кличуть схаменутись
І відряджають саму у безмежну даль.

Я хвилею там блукати буду
По чужим мені краям,
Рідний берег ввіки не забуду…
Лиш сили бажаю двом нашим серцям!